Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

значно менше, ніж їм було насправді. У моїй родині всі дуже пізно починали старіти, тому я вважала, що коли моїй сорокарічній матері не даси більше тридцяти, то так само і з рештою людей. Отже, йому було років тридцять п’ять − сорок (читай − двадцять п’ять − тридцять), хоч моя інтуїція відразу підказала, що насправді значно більше. Переді мною стояв високий міцний молодик, темноволосий, з каро-зеленими очима, щетина на обличчі й на голові була майже однакової довжини. У що був убраний, уже не пам’ятаю. У щось темне й безформне. Незнайомець виник так само несподівано, як і сніг. (Чи той, хто вигадав приказку про сніг на голову, теж тут був?) Та найцікавіше, що після стількох пережитих сьогодні химер він мене аніскілечки не злякав і навіть не спантеличив. Незнайомець узяв мене за руку і без слів кудись повів, я навіть не опиралася, а покірно пішла, чекаючи, що ж іще такого може статися, чим же ще мене сьогодні спробують здивувати.

Дівчина була звичайнісінька. Ба більше. Побачивши її, Каміла відразу подумала: «Як же треба затуркати людину в Реальності, щоб вона хотіла мати такий неяскравий і несексуальний вигляд?» Адже Тут усі мали таку зовнішність, про яку мріяли Там. А цій, на позір іще зовсім дитині, геть нежіночній, було вже далеко за двадцять років. Висока, під метр вісімдесят, дуже худа; вузькі стегна й широкі плечі робили її схожою на хлопчика-підлітка. Довге вилицювате обличчя зі східною розкосиною майже цілком прикривало тонке чорне волосся. Вона нагадала Камілі її саму Там. Татарка, вона Тут була рудоволосою з величезними синіми очима та спокусливою поставою. Можливо, саме такою була в Реальності й ця дівчина, адже ми завжди хочемо бути цілковитою протилежністю самих себе.

Метр вочевидь був задоволений новопристалою − про це промовляло його усміхнене осяйне обличчя − і, звісно ж, не збирався пояснювати причин свого запізнення. А запитати ніхто не наважувався. Коли дзеркало розступилося і крізь нього, тримаючись за руки, увійшли ці двоє, усі замовкли й звернули на них зацікавлені погляди. Минула хвилина. Ніхто не порушував тиші. Усі завмерли. Каміла й далі роздивлялася дівчину, і тепер цікавість на її обличчі перетворилася на здивування. Такого вони ще не бачили. Новопристала була спокійнісінька: ні жаху в очах після переходу крізь дзеркало, ні запитань щодо того, де вона опинилася і що все це означає, ні сліз, ні істерик. Ще жоден новенький не поводився так буденно, ніби мало не щодня з ним стається щось подібне. Жінка пригадала себе. Коли вона після важких, нескінченних переймів, що розривали її тіло й свідомість на тисячі атомів болю, прокинулася на березі моря, де її пестили прохолодні й ніжні хвилі, то спершу дуже зраділа. Та коли з’явився Метр і захотів забрати кудись із собою, Каміла почала плакати, кричати, запитувати, де її дочка, куди її ведуть і що все це означає. Коли ж незнайомець запросив її перетнути каламутну поверхню дзеркала, бідолаха подумала, що він божевільний, і спробувала була втекти, вирватися від цього пройдисвіта, і тоді… Тоді він подивився їй у вічі, і Каміла побачила все: свої пологи, дитину, лікарів, що метушилися навколо неї… Картинка була така чітка, що жінка враз усе збагнула й опиратися вже не мала ні сил, ні бажання, бо не бачила в цьому жодного сенсу.

Але опинившись у Нічгороді, Каміла зовсім не була така спокійна, як ця новенька. Чіплялася до всіх із запитаннями, де вона, хто ці люди, що роблять, чого чекають від неї. А дівчисько було якесь байдуже. Може, такий у неї темперамент. Але ж усі знають, що навіть найспокійніша, флегматична людина за екстремальних умов починає поводитися неадекватно, а те, що зараз відбувалося з нею, інакше й не назвеш. Можливо, у новенької був шок, хоча з вигляду цього не скажеш: не загальмована, погляд не розсіяний і не розфокусований, упевнено, навіть дещо зверхньо роздивлялася присутніх, ніби збиралася мовити: «То що ви мені хочете сказати?»

Першим порушив мовчанку Метр. Він уже насолодився здивуванням, яке опанувало всіх краян від нової підопічної.

− Ну, ось ми й прибули, − мовив він і поглянув на дівчину. − Ліє, вам подобається тут?

Новенька дурнувато всміхнулася, і це ще дужче всіх спантеличило.

− Мені подобається, що ви мене назвали Лією. Ніхто, крім найближчих мені людей, не знає про це ім’я. Але я не питатиму, звідки його знаєте ви. Думаю, або ви не скажете правди, або я просто не зрозумію вашої відповіді.

Присутні засовалися, почали перешіптуватися: їм вочевидь подобалася ця дівчина. Та найдужче втішився Метр. На його похмурому обличчі розквітали нові відтінки усмішки, що їх ніхто досі не бачив.

− Правильно міркуєте, тому ви значно швидше, ніж сама можете уявити, збагнете все, що з вами сталося.

Повернувшись до присутніх, чоловік додав:

− Вибачте, що затримався. Виникли певні обставини, пов’язані не з цією юною леді, а, навпаки, з тими, хто мав би нам сприяти. Але я й так добряче вас затримав, тому не робитиму цього далі. − Уже звертаючись до Лії: − Вам тут іще зарано бути, тому прошу зачекати в моєму кабінеті до кінця засідання. Каміло, чи не могла б ти провести дівчину?

Жінку це прохання потішило. Дуже вже цікаве це дівчисько. Тож зраділа з нагоди поспілкуватися з нею і першою щось дізнатися. Каміла без зайвих слів підійшла до Лії, узяла її за руку й кинувши: «Ходімо», − повела до масивних дубових дверей на протилежному від центрального дзеркала боці.

Ця жінка мені чомусь одразу сподобалася, хоча вона й не виявляла особливої приязні. Але зараз мене (як, мабуть, і кожну дівчину в моєму віці) цікавила власна зовнішність. А я вже встигла себе роздивитися в кожному з незліченної кількості дзеркал, що були в залі, де я опинилася крізь одне з них разом із дивним чоловіком. Спершу мене здивувало, що серед просторої засніженої місцини з’явилося дзеркало, та коли Метр (здається, так він відрекомендувався) запропонував до нього увійти, я не вагалася. Це здалося мені таким логічним, наче у світі немає нічого простішого й буденнішого, ніж увійти до дзеркала, яке з’являється взимку посеред галявини, а біля тебе стоїть якийсь божевільний, але дуже впевнений у собі чолов’яга. Я людина не забобонна, та чомусь, заплющивши очі (це він так наказав, а я не ризикнула не послухатися), вирішила переступити цю межу лівою ногою. Мене охопило дивне відчуття, ніби втратила почуття часу й реальності.